Валентин Соколовський –  захисник працелюбних селян

Поїхати з села і залишитися людино, що живе тим селом не кожен може, а якщо може, то вперто намагається забути про те, що він із якогось там села, де жив, виростав, пас корову, допомагав вести господарство і не цурався будь-якої роботи. Прикро, що вихідцям із поселення завжди здавалося, що треба одягати маску перед великою елітою столиці, для того, щоб тебе сприйняли як свого.  Та, мабуть, той хто забуває про своє минуле не вартий і кращого майбутнього. Той хто пам’ятає про своє рідне і найсвятіше – свою землю від долі отримує найкраще, адже поганий той ґазда який не знає звідки у нього на столі з’явилося запашне сало і тепле молочко…

Станція Переяславська, Переяслав-Хмельницького району, Київської області – це домівка для багатьох сільських та трудолюбивих сімей на ті післявоєнні часи. Нелегка доба була й для молодої родини Соколовських. Іван Кузьмич Соколовський працював машиністом на Південно-Західній залізниці, а його дружина  Єфросинія Степанівна Соколовська вела господарство. Недоречно, мабуть, розказувати про те як жилося тоді, але все ж таки безслідно не пройшла важка праця понад норму, недоспані ночі, повсякденна відбудова понівеченого страшною війною. Для життя на землі природа обирала найкращих, здоровіших та більш стійкіших для майбутнього.  У  далекому 1947 році в родині Соколовських народився перший син Валентин. Ще дитям Валентин отримав від батьків все найкраще, особливо від матері йому дістався запальний характер, адже мати була із нащадків козацького роду.  Хоробрий характер завжди і в усьому добивався поставленої мети.

Дитячі роки спливли скоро, адже непосидюча натура маленького хлопчика не могла сидіти без діла. Як найстарший з-поміж інших діток родини, брався за будь-яку роботу, але помітне бажання хлопця було до музики та спорту.  Під час навчання  в Яготинській середній школі він  паралельно вчиться в музичній. Далі життя склалося так, як і справжнього мужчини – служба в Радянській Армії, де він активно та цілеспрямовано починає займатися спортом. Міцна статура, відповідальність та здоровий спосіб життя стали запорукою того, що після строкової служби молодого парубка запрошують працювати в органи КДБ при Раді Міністрів України. Там він ще більше уваги приділяє спорту, постійні та наполегливі тренування приносять омріяні плоди. Звання Майстра спорту з легкої атлетики стало поштовхом до нових висот. Київський обласний комітет  фізкультури і спорту обирає його інструктором та тренером з легкої атлетики за особливі досягнення та наполегливість у добрій справі.

У 70-х роках мудра доля повернула всебічно розвинутого Валентина Івановича в інше русло трудової діяльності. У своїх нестандартних планах та виходом з будь-яких надскладних ситуацій він береться за справу товарознавця, директора  їдальні, заступник директора тресту  їдалень Мінського району м. Києва, де був одним із перших у прийнятті серйозних рішень в області харчування. «Олімпіада-80» пройшла через його руки і серце, адже його було обрано начальником відділу міськвиконкому і з цією справою він справився на відмінно, адже досвіду йому вже не бракувало у його 33 роки.

На досягнутому не зупинився, а вперто йшов далі. Наділений якостями справжнього спортсмена бив усі рекорди життя і спорту, які ставив перед собою як ціль, добиваючись всього сумлінною працею, відповідальністю, впертістю та вмінню працювати з людьми. Рідні й близькі дивувалися його стійкому характерові, адже не все було гладко в його житті, але не зважаючи ні на що Валентин Іванович  Соколовський не втрачав свою пильність ні на мить. «Йти вперед, не забуваючи про рідних та близьких і за все, що є в житті дякувати Богу». Божу допомогу йому доводилось відчувати завжди, адже все що робив, ніколи й нізащо не дозволяв собі переступати, написаного в Біблії.

Валентин Іванович цікавився усім, що діялось у ті часи в країні, особливу частину його життя займав розвиток України, як держави, що спроможна на великі досягнення в економічному просторі серед інших країн. Детально вивчаючи економіку та шляхи її без розвитку вступає у Вищу школу менеджерів Республіканської школи менеджерів при Кабінеті Міністрів України та пише дипломну роботу  «Створення  спеціалізованого виставкового підприємства для налагодження зовнішньоекономічних зв’язків».  Це була б просто дипломна робота, але не в його житті, набуті знання та досвід у її дослідженні він вирішує використати на ділі, щоб працювало те, над чим так багато потратив праці, струшуючи піт з обличчя.

Під час розвалу СССР він осмілюється розпочати справу, тоді коли все валиться і не зрозуміло, що буде завтра, Валентин Соколовський впроваджує свої ідеї в дію. Багато хто тоді ставив під сумнів створення потужної фірми «Зовнішекспобізнес», адже нестабільність та розруха не давали шансу на завтрашній день. Але він не зважав ні на що. А створював, витягуючи палки «з колес», які встромляли йому недоброзичливці. Як генеральний директор «Зовнішекспобізнесу», Валентин  Іванович починає їздити за кордон, беручи багатий досвід у розвитку та економічному зростанню інших країн.  Він твердо розумів, що  Україна як молода держава потребує такого досвіду як ніхто інший. Тому його мета була  створення та розробка  спеціалізованих виставок, конференцій у напрямках:  медицини,  інформатики, зв’язку та багато іншого, що розвивалося з кожним початком нової доби.  Неодноразово підприємство брало участь в міжнародних виставках представляючи маловідому Україну далеко за її межами. Коли на виставки, що він створював, пішли люди, аби своє показати й на українське поглянути, кожен хто не вірив, змушений був визнати, що Валентин Соколовський геніальний у своїх ідеях та здобутках.

Шукаючи нові шляхи у розвитку «Зовнішекспобізнесу» він як головний директор вирішує створити в місті Києві потужний та масштабний Центр конгресів і вузькоспеціалізованих виставок, де проводить засідання Комітету з інформаційних технологій Всесвітньої асоціації виставкової індустрії конгресів – UFI (Париж), після закінчення якої отримує міжнародну сертифікацію. Також його фірма виступає там як засновник  Союзу виставкових організацій України, Виставкової федерації, Координаційного комітету з виставкової діяльності при Кабміні, Ради при Президенті України.

Усі ці досягнення не були останніми у доблесній праці Валентина Івановича Соколовського, адже він отримує одну нагороду за іншою. Цілком вчасним та виваженим було отримання від Президента України звання Заслужений економіст України, що ще раз і ще дає можливість стверджувати, що людина працює на благо країни. Також він є  Членом-кореспондентом Міжнародної академії інформатизації при ООН, членом-кореспондентом Української академії наук. Попри все інше Валентин Іванович знаходить час для того, щоб писати  книги та статті.

Всі ці його здобутки безсумнівно цілком заслужені і молоді є з кого брати приклад та кого наслідувати в житті. Валентин Іванович як справжній батько добре піклується про своїх трьох дітей, вчить їх бути справжніми людьми, як колись навчали його. Все ніби в нього є в житті: робота яку він сумлінно виконує, любляча родина, якою дорожить та цінує, але душа не знає спокою, серце обливається кров’ю, як згадає як занепало село, як людям важко жити, що тулять копійку до копійки, щоб залатати найбільші дірки.

Здавалося б, діяти йому в Києві і жити на своїх здобутках та не морочити собі голови, але він не з тих і сидіти склавши руки не збирається. Його глибокі переконання стверджують, що прийшов час допомогти своєму рідному Переяславському краю, який без серйозних реформ та мудрого втручання занепадає.  Він, на відміну від інших, постійно  навідується у своє село - станцію Переяславську. Спілкується з людьми, намагаючись кожного вислухати, допомогти. Люди його люблять, бо не ходить з високо піднятою головою, подасть руку трактористу і старенькій бабусі, але найбільше його серце переживає за долю молодих. Які масово виїжджають з села як із прогнилої ями у пошуках кращої долі. Обдарована молодь, що має вищу освіту, працює як дешева робоча сила в Києві, полишаючи своїх батьків та стареньких бабусь напризволяще, а нерідко й маленьких діточок. Молодь на жаль, виховує вулиця…    

Цього року Валентин Соколовський став кандидатом у депутати Київської облради по Переяслав-Хмельницькому по виборчому округу №34.  Сам він завжди був безпартійним, тримаючись від політики подалі, але разом з тим завжди був у центрі життя своєї країни. Будучи високоморальною людиною, що завжди дотримується сказаного, Валентин Іванович вирішив йти в депутати, щоб допомогти людям села. Його метою є не солодкі слова та обіцянки, а реальні справи, що покращать життя.  Планує зробити багато, а саме: побудувати школи, відремонтувати клуби, полагодити дороги, а ще він вважає своїм головним обов’язком повернути молодь у село, дати їм роботу, щоб не їздили за кільканадцять кілометрів до столиці у пошуках.

Його передвиборча програма полягає у тому, щоб змінити все, але треба починати із села. Саме у ньому люди найбільше бідують через те, що там все дуже запущено. Де це хто бачив, щоб на село було лише пара корів! Буває, як зараз, що одна корова на все поселення та і та у старенької бабусі, яка ледь-ледь ходить, а раніше там череди паслися,  люди купують молоко  сумнівного походження. Чому? Тому, що молодь виїхала у пошуках кращої долі, а старі вже доживають своє. Немає не лише кому, але й немає де працювати. Повністю знищена інфраструктура, без якої зараз неможливо жити. 

Дуже болить, що за  роки незалежності, в країні сталася така розруха, ніби по ній пройшла третя світова війна. Куди не глянь - всюди все валиться, цеглина за цеглиною розібрані колись потужні хліви, зерносховища та багато інших об’єктів, що просто вмерли від бездіяння та плину часу, стоячи як німі свідки колись успішних часів. 

Саме тому Валентин Соколовський іде в депутати, щоб знайти однодумців і зробити команду спеціалістів, які б працювали для людей і покращили їхнє життя на державному рівні. Щоб не було такого, як зараз, що вчителька  миє посуд в ресторані столиці, натомість, вона б мала  вчити дітей  за гідну зарплату. Ще все можна виправити і зробити так, щоб у кожному селі району була своя школа, аптека, будинок культури, юридична допомога, міні-ферма чи підприємство, яке б забезпечувало село не лише роботою, але й додатковими коштами на ремонт доріг, облаштування спортивних площадок, стадіонів, дитячих майданчиків, якщо кошти буде заробляти саме село, то й держава допоможе.

Збудувавши спортивні площадки, можна вирішити ще одну болючу проблему суспільства – збереження дітей від наркоманії, пияцтва, злочинства, скоротивши таким чином поширення ВІЛ-інфекції. Ще Валентин Іванович має на меті збудувати в кожному селі  хоча б маленькі  каплички, щоб кожен хто вірить, зміг прийти і помолитися Богу. На його велике переконання всі люди повинні пам’ятати, що варті найкращого в житті і все залежить від них самих.

Партійна неналежність Соколовського Валентина - це ще один плюс для виборця, адже він іде сам і відповідає за свої дії, слова, обіцянки і вчинки сам,  не спихаючи все на партію. Те що він зробив на місцевому рівні як патріот своє країни дає змогу надіятись на те що для села він зробить не менше. Він розуміє, що виборець зараз обдурений і повірити в справжню порядність вкрай важко, але люди повинні обирати справжні реформи села на їхню ж користь завтра, перед сьогоднішніми кілограмом гречки, цукру... Життя кращим не стане, якщо люди не скористаються здоровим глуздом та оберуть людину, а не приналежність її до партійних кольорів.

Валентин Іванович Соколовський добре знає чого саме бракує людям Переяслав-Хмельницькому району, адже він сам там зростав і вважає своїм великим обов’язком допомогти своїм землякам, за долю яких він щиро переживає і хоче для них найкращого, адже він завжди пам’ятає звідки він родом…

В’ячеслав Рошко, редактор журналу «Київський край»